Сила, що народилася з великого болю: історія волонтерки Інни Мамасуєвої
Іноді війна забирає все — дім, спокій, найдорожчих людей. Але водночас народжує у серці силу, про яку раніше людина навіть не здогадувалась. Історія Інни Мамасуєвої — саме про це. Про жінку, яка після загибелі чоловіка-захисника не замкнулася у своєму болю, а перетворила його на допомогу іншим. Про чужу колись Ворожбу, що стала рідною громадою. Про волонтерство, яке почалося з почутих у морзі слів про турнікети і переросло у справу життя — в пам’ять про чоловіка, заради дітей і заради України.
Інна Мамасуєва народилася в селі Куньє на Харківщині, там минуло її дитинство та юність. Після навчання працювала на Харківських м’ясопереробних підприємствах обвалювальником, а згодом жінку підвищили до технолога, майстра обвалювального цеху. На цій посаді вона працювала до початку повномасштабної до війни, мала повноцінну сім'ю – чоловіка і трьох дітей.
Чуже місто стало рідним
У грудні 2021 року сім’я Мамасуєвих придбала будинок у Ворожбі.
- Мій чоловік родом із Сумської області, тож і зупинили вибір на Ворожбі, хоч нікого зі знайомих у нас тут не було. Просто захотіли сюди переїхати, трішки змінити своє життя. На те були певні причини, - згадує Інна.
Інна та Олександр Мамасуєви
Подружжя займалося переїздом, поступово перевозили речі, обживалися, чоловік ремонтував нову оселю, облаштовував її, щоб у ній було затишно всій сім’ї. Інна та Олександр чекали закінчення навчального року, аби переїхати сюди остаточно, вже разом із дітьми.
- І ніхто з нас тоді не вірив, що незабаром в Україні почнеться війна. Але настало 24 лютого 2022…
За два місяці, у квітні 2022, Олександр добровільно став на захист України. Офіційно потрапив до війська 9 травня 2022 року, служив у складі п'ятої штурмової бригади. А наступного року його не стало – Олександр Мамасуєв загинув під Бахмутом… 1 липня 2023 року назавжди стало чорною датою для його дружини, дітей і всієї родини. Інна залишилась із трьома дітьми, без чоловічої підтримки, фактично в чужому і незнайомому їй місті.
Олександр Мамасуєв. Фото з сайту Армія.INFORM
- Загибель Саші вдарила у саме серце, але й дуже зблизила мене з багатьма місцевими жителями, з колективом Ворожбянської міськради і з головою громади Андрієм Вікторовичем Дружченком – усі вони підтримували мене у той тяжкий період. Здавалося б, іще недавно я зовсім не знала всіх цих людей із чужого міста, але вони були поруч у найважчі для мене миті… Андрію Вікторовичу я буду вдячна до кінця життя за його підтримку та чуйність, яку відчуваю і до сьогодні. Після загибелі Саші він повністю узяв на себе всі організаційні й документальні справи. В подальшому, якщо виникали будь-які питання, потреби – я знала, що можна звернутися і мені не відмовлять у допомозі чи пораді. На моєму досвіді це вперше – коли представники влади так дбають про своїх людей. І я впевнена, що ця людина ставиться так до всіх матерів, дружин і дітей загиблих захисників.
Загалом, я така людина, що в усьому, навіть у найважчих періодах життя, намагаюся відшукати для себе певні «плюси». І цим плюсом стала для мене Ворожбянська громада та її підтримка.
На сьогодні старша 22-річна донечка Інни вже рік як живе за кордоном, а мама з двома меншими доньками вже півтора року живе в Черкасах.
- Коли росіяни почали сильно обстрілювати Ворожбянську громаду, я з дітьми виїхала в Суми. Там винаймали житло, але мріяли колись повернутись до Ворожби. Та за рік неспокійно стало і в Сумах, тож, заради безпеки своїх дітей, я прийняла рішення виїхати в більш безпечну область, у Черкаси.
Все почалося з турнікетів
- З чого почалося Ваше волонтерство і коли? Якою була Ваша перша допомога українській армії?
- Тема волонтерства раніше для мене була дуже далекою. Та за кілька місяців після загибелі Саші я зробила перші спроби зібрати себе докупи. Саме цей період став переломним і, думаю, саме цим я витягла себе з «безодні», максимально завантаживши себе волонтерською роботою.
Як розповідає Інна, поштовхом до волонтерства стала поїздка у Дніпро, до лікарні Мечникова, на упізнання тіла чоловіка. Їхати самій жінці було дуже важко психологічно, тож поруч із нею була її рідна сестра.
- Саме там я зіштовхнулась із важкою реальністю війни. Перед очима і досі стоїть та страшна картина: безліч тіл загиблих у морзі, вбиті горем сім’ї, що, як і я, чекали своєї черги на впізнання. Тіла наших захисників привозили, забирали. Навколо плакали люди. Багато з побаченого дуже важко згадувати…
Просидівши там пів дня, мимоволі прислухались до розмов у черзі, з яких я дізналась про багато неприємних ситуацій щодо недостатнього забезпечення української армії, зокрема по лінії фронту.
Випадково звернула увагу на розмову військових, які стояли поруч і чекали своєї черги, щоб забрати з моргу тіло загиблого побратима та передати його рідним. Говорили про турнікети і про те, що якби у цього загиблого хлопчика був іще один турнікет, він би вижив. Він загинув через втрату крові…
Почула і про те, що турнікетів не вистачає, а ті, що видавали, були поганої якості, тож хлопцям самим доводилося купувати більш якісні.
Звісно, на фоні особистої трагедії, ті розмови відійшли на другий план. Поки привезли тіло Саші, владнали всю документальну тяганину, провели поховання… Два місяці я просто пила воду і заспокійливе. Це єдине, що тримало мене на цьому світі, - згадує жінка.
Саме з того моргу, з почутих там розмов, і почалося волонтерство Інни. Поступово вона почала переключатися зі свого горя до думки, що робити для того, аби таких трагедій було менше. Адже, за її словами, замало просто сидіти, склавши руки і думати про те, що «все погано». Потрібно було діяти. Тож жінка прийняла рішення вийти до людей в ефір через соцмережі і донести потрібну інформацію. Хоча, зізнається волонтерка, на той час вона мала дуже маленьку кількість підписників у соцмережах: переважно це були друзі та рідні, профілі у неї були закриті. Відкривши доступ до своїх ресурсів, Інна почала розповідати людям про свій біль, про свої думки, і про намір допомагати українській армії.
Волонтерка намагалася згуртувати якомога більше людей, знайомих, рідних – усіх, хто був готовий допомогти. Моніторила інших волонтерів, запити від військових, які зверталися до людей за допомогою. Почала реагувати на їхні запити, відписувати, запитувати, скільки потрібно турнікетів і в чому ще є потреба.
Врешті відкрила перший власний збір – на турнікети. Завдяки небайдужим людям, зібрали кошти, придбали необхідну кількість турнікетів на кілька бригад, відповідно до запитів.
Турнікети, придбані після першого збору коштів, який організувала волонтерка
- Завдяки цьому поступово відволікалася від свого горя. Так, воно нікуди не зникло, мій біль залишається зі мною до сьогодні, але я максимально навантажую себе роботою, аби на важкі думки просто не лишалося часу. Це знають лише мої діти і дуже близькі мені люди.
Я намагаюся робити все можливе і неможливе для того, щоб допомагати Збройним силам України – нашому щиту, який тримає бар'єр між злом і добром.
Сьогодні Інні дуже часто доводиться їздити на лінії фронту у різних напрямках. Буває – сама, іноді – бере когось для підмоги.
Інна Мамасуєва
- Буває багато різних ситуацій, в тому числі й тих, коли життя опиняється під загрозою, але коли їду до військових із допомогою, завжди ловлю себе на думці: «Я все роблю правильно!»
Благодійний фонд – у пам’ять про чоловіка
- Чи важко бути волонтером?
- Дуже важко. Особливо для мене. Я досить закрита людина. Так було ще до війни. Спілкування з багатьма людьми дається досить складно. Особливо важко у волонтерстві – просити і доносити до людей, наскільки це важливо. Повторювати щоразу одне й те ж: дайте, будь ласка, допоможіть, давайте згуртуємося. Це справді непросто, особливо сьогодні.
Буває, просиш у людей допомоги, а у відповідь чуєш, мовляв, скільки можна, ми вже втомилися від війни. А я бачу ситуацію з іншого боку, коли спілкуюся з військовими про їхні проблеми, запити, потреби, про те, чого критично не вистачає. Коли бачу, як і чим вони працюють, коли, отримуючи 20 тисяч гривень, на ці кошти вони мають забезпечити не лише свою сім'ю вдома, а й себе, аби вижити.
І це необхідно донести до людей. Серед них, на превеликий жаль, багато тих, хто просто відвертається і стоїть осторонь. До таких дуже важко докричатися. Але кричати треба і щодня говорити про війну, про смерть, яку вона несе, про те, що наш обов’язок – берегти наших захисників, які воюють за Україну і за вільне майбутнє наших дітей. На жаль, дуже багато людей на сьогодні цього не розуміють.
Інна Мамасуєва
За словами Інни Мамасуєвої, складно й через те, що під час війни з’явилося багато псевдоволонтерів – шахраїв, які наживаються на зборах і на захисниках. Через них довіра людей до справжніх волонтерів слабшає, якщо не сказати – зникає взагалі. А вона дуже важлива сьогодні не лише для Інни, а й для тих, кому вона допомагає.
- Напевно, це одна з причин, чому я вирішила заснувати та офіційно зареєструвати благодійний фонд, аби моя волонтерська діяльність була максимально прозорою і люди могли мені довіряти. Адже коли роботу фонду моніторять і перевіряють певні інстанції, це, на мій погляд, і більша відповідальність, і більша довіра від людей.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
Неодноразово благодійний фонд надавав допомогу і захисникам із Ворожбянської громади – оголошували збори, придбавали необхідне.
Ще одна, не менш вагома причина заснування фонду – чоловік Інни. Як розповідає волонтерка, після загибелі Олександра вона хапалася за будь-яку ниточку, аби пам’ять про нього залишилась у добрих справах, що так важливі для нашої країни, для наших захисників і захисниць… Цей фонд був заснований в ім'я її чоловіка.
- У статуті так і прописано: «Заснований на честь загиблого захисника України Мамасуєва Олександра Миколайовича». Для когось це банальність, для мене – усвідомлення, що мій чоловік продовжує боротися за мир у нашій країні. Все це я роблю в пам'ять про свого чоловіка і заради тих, хто сьогодні захищає нашу країну.
Долати перешкоди заради майбутнього своїх дітей
- Які найважчі перепони постають у Вашій волонтерській справі?
- В цьому плані я впевнена в собі людина. Мій чоловік завжди захоплювався моєю наполегливістю, моїми діями і результатами того, що я роблю. Бувало, говорив: «Я дивуюся… Ти сьогодні щось подумала, сказала, а завтра втілила це в життя. І в тебе все так легко виходить».
Перепони були, є і будуть, але коли бачиш результат своєї роботи і вдячність в очах тих, кому ти допомагаєш, для мене ті перепони не мають жодного значення. Головне – бажання щось робити. Це мій обов'язок як громадянки України, волонтерки, як матері, яка хоче щасливого, безпечного майбутнього для своїх дітей, аби вони жили у вільній країні, на своїй землі, я робитиму абсолютно все. І для цього я особисто не бачу для себе перешкод.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
- Що для Вас означає бути волонтеркою під час війни?
- Думаю, бути волонтером зможе не кожен. Це покликання, що йде від душі. Я не відчувала такої потреби до війни, але зараз можу сказати: я патріотка України. Мене цьому ніколи ніхто не вчив і патріотизм ніхто не нав'язував. Мої батьки люблять свою країну, але в дитинстві у нашій родині не було вишиванок, ми не співали українських пісень. Та коли зараз я чую Гімн України, на очі навертаються сльози і всередині все починає тремтіти. Звідки такі відчуття? Напевно це – про козацьку кров.
Вже не одна людина з мого оточення припускала, що в моєму роду були козаки. Й мені щиро хочеться в це вірити. Адже мати бажання, сміливість, силу та усвідомлення своєї ідентичності – це не просто про волонтерство. Це – у крові. Це – в серці.
Волонтерство – дійсно важка щоденна праця. Ті, хто на це зважився, мене зрозуміють. Між тим, протягом уже чотирьох років повномасштабної війни спостерігаю, як деякі волонтери просто здалися. Відпрацювали своє, виснажилися і вже всього цього не витягують. Втім, неважливо, волонтер ти чи ні – спільний обов’язок кожного свідомого громадянина – не лишатися осторонь, а всіляко допомагати нашим воїнам вистояти у важкій боротьбі.
Не можеш волонтерити, допомагай фронту. Виплітай сітки, донать, випікай хліб, готуй сухпайки, роби свій хоч невеликий, але внесок…
Інна Мамасуєва з колегою-волонтером Сергієм Долудою
Єдине, що я прошу у Бога – сили пройти цей шлях до кінця війни, витримати все це, тому що це дійсно важко. І не стільки фізично, як психологічно. Особливо, коли результати роботи не задовольняють. Бо хоч би скільки ти донатив чи збирав, здається, що цього недостатньо, що це крапля в морі. Хочеться зробити ще більше, ще краще, але вище голови, як то кажуть, не стрибнеш.
Не можу сказати, що я цілком задоволена собою, але радію тому, що можу і досі це робити. І мені це вдається. Завдяки моїм переконанням, завдяки військовим, які неодноразово просили: «Не кидайте волонтерство, будь ласка, тільки не загубіться, щоб Ви постійно були з нами на зв'язку»... Такі слова – найкраща мотивація. Бо розумію, що я на правильному шляху.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
- Яка історія людей або військових найбільше запам'яталась за час волонтерства?
- Це дуже важка історія, що сталась у листопаді минулого року. Масштаб цієї втрати я дистанційно пережила на власні очі… З огляду на мою діяльність, доводиться спілкуватись із багатьма військовими. Часто обмінюємось фото/відеовітаннями з нагоди свят, списуємось щодо потреб. І от якось військові одного з підрозділів, яким я вже допомагала раніше, прислали мені відео.
В мене не було часу подивитись його одразу, тож відкрила його вже ввечері. І була просто шокована: на відео – колона української техніки, яка під час переміщення потрапила під обстріл і її знищили вщент… На шокуючих кадрах були останні хвилини життя багатьох військових, серед яких були й ті, з ким я спілкувалась. Крики, біль, відірвані частини тіла і прохання швидше померти. Абсолютно чужі мені люди, знайомі, військові...
Розумію, що це війна, але побачити все ось так… Я досить емоційна людина, напевно, як і більшість жінок, тож побачити той жах на власні очі було для мене дуже важко. Після цього мій внутрішній світ іще раз перевернувся з ніг на голову і дещо мене «приземлив» до більш реальної картини того, що відбувається в нас на фронті.
Таке не покажуть у новинах, навіть із гуманної точки зору. Але мені би хотілося, щоб такі відео бачили люди, які сьогодні «далекі від війни», яким здається, що війна – це просто сидіти в окопі, відстрілюватися й ухилятися від пострілів. А це абсолютно не так.
Наступного дня автор відео зателефонував уже з госпіталю, розповів, хто з його побратимів загинув, хто – в реанімації, і попросив зібрати їм кошти на автівку. Адже їхній підрозділ лишився взагалі без транспорту, без будь-якого забезпечення, без усього, що в них було.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
Підтримка мотивує і допомагає рухатися далі
- Що допомагає Вам не втрачати сили та мотивацію, навіть у найважчі моменти?
- Перш за все – мої діти. Все, що ми робимо – це фундамент і спадок для наших дітей. Це мене надзвичайно мотивує. Що допомагає не втрачати сили? Чесно сказати, навіть не розумію, де вони беруться. Ввечері лягаю спати повністю виснажена, а вранці прокидаюся з купою ідей та інформації, яку треба донести до людей. І в цій справі мене підтримують дуже багато людей, які ще до війни були мені чужими.
Як то кажуть, війна показує, хто є хто. За цей час втрачено зв’язок із деякими рідними, натомість, багато «чужих» людей стали дійсно близькими.
Як от моя найкраща подруга-психологиня Алла, з якою я познайомилась уже під час війни. Ця жінка доклала чималих зусиль, аби привести мене до ладу після загибелі Саші й підтримує мене до сьогодні. Це людина, яка поруч у будь-який час доби, яка допоможе, підтримає, порадить, не засудить. Адже вона добре знає, що таке війна, бо в її родині є військові.
Спочатку Алла була просто моєю підписницею. На початку мого волонтерства почали спілкуватися, разом ганяли автівки з Чехії, багато чого пережили в дорозі. Були різні ситуації - і приємні, і не дуже. Це людина, яку мені, мабуть, послали вищі сили, по-іншому я це не назву.
Також мене підтримують моя рідна сестра і мама, і, як я вже говорила, Ворожбянський міський голова. Всі ці люди – моя підтримка і моя мотивація. Хтось допомагає, хтось стає для мене прикладом. І певною мірою я щаслива, що у моєму житті є на кого покластися, кому висловити свою вдячність і мати силу рухатися вперед.
Втім, є і рідні, які сьогодні мене не розуміють. Вони просто стоять осторонь війни і спостерігають. Не засуджують, не відмовляють, але й не чують. І це тяжко, коли ти можеш згуртувати зовсім чужих людей, а свої чомусь відвертаються. Я не хочу нікого засуджувати, але така ситуація дійсно є.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
Війна змінила всіх
- Як вважаєте, що змінилося в людях за час війни?
- Війна змінила абсолютно всіх. Я не вірю, що хтось не змінився. Але в кожного ці зміни – у свій бік. Хтось живе сам по собі, хтось гуртується чи виїжджає з України – кожен вирішує свою долю сам. Люди дійсно втомилися. І моя мета – згуртувати людей і донести до них максимально близько і розгорнуто, що наша втома в порівнянні з фронтом, і зі станом хлопців, які на війні – це ніщо. Ми – у своїх будинках, у теплих ліжках, зі своїми дітьми, ми ходимо на роботу, займаємося буденними справами. Це не можна назвати втомою. При цьому хтось підтримує армію будь-яким способом, хтось не вважає за потрібне.
На мою думку, основна проблема нашої країни – незгуртованість людей. Є таке визначення – розбрат. Напевне, воно найбільше підходить.
Люди стали більш агресивними, більш емоційними, іноді незрозумілими для мене. Бо я, доросла людина, розумію, що треба діяти і наскільки це важливо. Чому цього не розуміють деякі люди – питання риторичне.
Втім, є українці за кордоном, які виїхали 20-30 років тому. Вони дуже допомагають фронту і нашому богодійному фонду. Вони далеко, і вони розуміють. А є ті, хто лишається тут, і нічого не робить для боротьби.
Наші українці – чудові, вольові й працьовиті, але на боротьбу з ворогом не вистачає чи то мотивації, чи бажання.
Дуже б хотілося, аби ми були більш згуртованими, бо не дарма говорять: гуртом і батька легше бити. Тому і намагаюсь об’єднати людей у своїх соцмережах.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
В мене немає якоїсь особливої артистичної жилки, аби знімати відео із закликами чи пафосно виходити в ефір. Зі своєї сторінки Фейсбук я завжди говорю все, як є, прямо і чітко – без зайвих прикрас. І напевно цим привертаю увагу людей. На сьогодні зібрала досить велику аудиторію, хоч не всі й не завжди зі мною погоджуються.
У соцмережах піднімаю не лише тему волонтерства, а й проводжу опитування, запитую думку людей із тих чи інших питань. Хтось відписується, хтось залишається.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
Героїзм – у нашій ідентичності
- Які вчинки простих людей сьогодні вважаєте справжнім героїзмом?
- Перш за все - це, звичайно, вчинки військових. Справжній героїзм на сьогодні – це добровільно піти на війну, захищати свою країну, свою сім'ю, свій дім. Справжній героїзм – це люди, які сьогодні відстоюють наше право на існування в нашій країні і в цілому світі. Справжній героїзм – це діти, які роблять вчинки, котрі в змозі зробити не кожен дорослий. Це діти, які рятують своїх братів, сестер із-під обстрілів чи допомагають беззахисним тваринам. Таких випадків багато. Героїзм – це коли дитина розуміє цінність життя, знає, що треба робити, як треба допомагати. Ось це для мене герої.
Хочеться звернутись і до нашої молоді, щоб вони не робили помилки наші і наших батьків, а навчалися на наших помилках. Молодь – це майбутнє нашої держави, яку вони мають берегти, не цуратися мови, любити свою Батьківщину і шанувати українські традиції. Дуже важливо пам'ятати їх і втілювати в життя. Бо тільки так наша країна матиме шанс на волю і гідне майбутнє.
Волонтерська діяльність Інни Мамасуєвої
А жителям Ворожбянської громади, яка стала для мене рідною, бажаю витримати все це. Ці мужні люди з прифронтової території, де щодня лунають вибухи, переживають чи не найтяжчі часи у своєму житті. Тож щиро бажаю їм сили пережити цей час і не втратити при цьому себе. Вірю, що наша громада після війни обов’язково відновиться й додому повернуться всі, хто вимушено виїхав.
Хочеться, щоб громада розвивалася, щоб тут народжувалися діти, працювали всі школи й садочки, як це було до війни. Щоб люди почали жити, а не існувати. Бажаю своїй громаді і всій Україні найскорішого миру та перемоги. Ми повинні вистояти, витримати і дочекатися спокійного життя.
Інна Мамасуєва
Матеріал створено в рамках інформаційного проєкту Сумської ОВА, присвяченого Героям України – нашим землякам, чиї імена вже вписані в історію держави: воїнів, які сьогодні виборюють майбутнє України, рятувальників, волонтерів, лікарів, енергетиків – усіх тих, хто є героями і на передовій, і в тилу.
Автор: Н.Ткаченко
Фото: з особистого архіву Інни Мамасуєвої.
